«Безбар’єрність –
це коли можеш за словами бачити людину»
В межах Національного тижня
безбар’єрності, який проходить з 25 по 31 травня
в Україні відбулося відкриття виставки «Безбар’єрність – це коли
можеш за словами бачити людину». Проєкт є частиною
всеукраїнської кампанії соціальних змін «Безбар’єрність – це коли
можеш», що реалізується в межах ініціативи Першої леді
України Олени Зеленської «Без бар’єрів», у партнерстві з ЮНІСЕФ,
Міністерством культури України, Радницею-уповноваженою Президента
України з питань безбар’єрності та ГО Безбар’єрність, за фінансової підтримки
Урядів Німеччини та Великої Британії.
«Безбар’єрність – це коли можеш за словами бачити людину» – це артпроєкт, що містить
серію ілюстрацій, створених українськими митцями та мисткинями. У
своїх роботах вони досліджують, як слова формують наше сприйняття: чи бачимо
ми за словами людину, чи
лише її окрему ознаку або характеристику? Адже слово може
підтримати або стати ще одним бар’єром. Руйнувати стереотипи –
або посилювати стигму. Саме тому безбар’єрність
починається з того, як ми говоримо одне з одним і одне про одного. З уміння
бачити за словами людину – не її стан, вік, досвід, зовнішність, соціальний
статус, обставини чи виклики. Головна
ідея виставка «спочатку – людина». На початку – людина, а вже потім – її досвід, особливості чи життєві обставини. Ми часто звикаємо до
слів, які ніби «скорочують» людину до одного ярлика. Але ярлик ніколи
не вміщує цілої людини. Тому
ми вчимося говорити коректно:
·
людина з інвалідністю,
·
людина на кріслі
колісному,
·
людина старшого віку,
·
дитина з особливими
освітніми потребами,
·
людина, яка пережила
полон,
·
людина без домівки.
У цих формулюваннях є головне: у
центрі залишається людина. Роботи
українських художників і художниць, через образи, метафори й художні історії
показують, як багато значить правильне слово.
Ось лише кілька прикладів. «Людина на кріслі
колісному» Марти Кошулінської. На плакаті – не образ
обмеження, а образ руху, танцю, радості, близькості, звичайного життя.
Художниця підкреслює, що радість, тілесність
і повсякденні щасливі моменти доступні кожному й кожній.
«Людина старшого віку»
Анни Сарвіри. Вона
руйнує уявлення про те, що вік визначає спосіб життя людини. На плакаті люди старшого
віку – різні, активні і не дуже, уважні до себе, відкриті до життя.
Це нагадування про те, що вік не скасовує ані інтересу до нового, ані
права бути собою.
Ще один дуже промовистий образ –
робота Анни Птахи «Людина з порушеннями». Художниця використовує
метафору айсберга: над водою видно лише одну ознаку, а під водою –
цілий світ інтересів, захоплень, почуттів, досвіду. Те, що ми
помічаємо з першого погляду, ніколи не є всією людиною.
Запрошуємо не просто оглянути художні
роботи на віртуальній виставці,
а зупинитися і подумати:
·
які слова ми звикли чути?
·
які слова варто залишити
в минулому?
·
якою мовою ми хочемо
говорити в нашій громаді далі?
Придивіться до образів та слів. І,
можливо, після цього ви трохи інакше
подивитеся на звичну мову – уважніше, тепліше, точніше. Коли ми говоримо без
стигми, без знецінення, без упереджених ярликів, ми створюємо
простір, у якому людина почувається не «чужою», а прийнятою. А це і є
основа сильної, дружньої, сучасної держави. Саме так формується
середовище, де повага до різноманіття стає нормою. Нехай у нашому
суспільстві стає більше простору, де в центрі – людина. Людина, яку бачать.
Людина, яку чують. Людина, до якої звертаються з повагою.









